----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Шевченківська весна----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Творчі роботи
Мандруючи дорогами
Шевченка ( щоденникові нотатки )
Я йду полем, безмежним
та величавим, занурююсь у глибочінь колосків і відчуваю щось незвичайне й
радісне. Я слухаю стоголосся рідного краю і вдивляються у його блакить…
Як і Шевченко,
вибрала дорогу, щоб пізнати Україну та знайти відповіді на питання: “Чия
правда, чия кривда і чиї ми діти...”. Моя дорога від простої хатини до місць,
що відроджують душу, кардинально змінюють
погляди на життя, визначають головне та мізерне.
У Києві.
Коли стояти на
Володимирській горі, то відчуваєш, як душа скидає сірі пута банальності. Яка
широчінь! Який простір! Розлігся Дніпро,
помережаний сучасними велетнями-мостами серед круч. Де-не-де, як і півтора
століття тому, полощуть у воді свої зелені коси верби. Синіють півкругом гори
над Оболонню, закручуючись аж десь у Вишгороді.
А там серед
зелені могутніх дерев жовтіє «Аскольдова могила», відсвічуючись десь на
кінчиках хмаринок. Зорить над Дніпром
Видубицький монастир та золотоверха Київська Лавра – оберіг духовності.
Дивно, але й тепер
змальовані Шевченком краєвиди легко
пізнати. Здається, у тих замальовках - ключик до потаємного, підсвідомого, що потім
буде сказане у «Кобзарі»:
Подивіться
лишень добре,
Прочитайте
знову
Тую
славу. Та читайте
Од
слова до слова…
Тут, у Києві,
Шевченко шукає приклади справжнього державництва. І знаходить – у просвітницькій
політиці князів Київської Русі та
гетьмана Івана Мазепи, коли воля, культура
й освіта формували міць держави. Чи не приклад це для сучасників!
Коло
Седнева.
Сиза, з жовтим
полиском хмара закрила сонце. Лише зрідка воно з’являлося з-поміж щілинок
рідких гіллястих дерев. Величезна барокова церква із зеленою банею стояла сумовито. Пустка.
Порожнеча. Тут немає темпу життя.
Зовсім
непримітне невеличке містечко Чернігівщини. Але Шевченка Седнів зацікавив. І це не були просто замальовки старовини. Його,
як і мене тепер, вразила страхітлива занедбаність стародавнього городища
Сновська, одної з наймогутніших фортець
Київської Русі. Куди ж поділася твоя слава, Седневе? Що втрачаємо ми, забуваючи історію,
байдужіючи до святинь? Чи не затьмарюємо свою душу?
Скрізь, по
всій Чернігівщині, що за часів Гетьманщини була другим освітнім центром
України, Шевченко бачив руїни. Немає кому лагодити Седневську церкву, стоїть сиротою.
Поруйновано Густинські святині, а там же вирувало життя. Розвалено гетьманську
столицю– Батурин. Як можна будувати державу без духовності?
Подивіться
на рай тихий, на свою країну,
Полюбіте
щирим серцем велику руїну…
Може,
вернеться надія з тією водою
З
цілющою й живущою…
В
пустку зимувати,
Хоч
всередині обілить горілую хату…
У Батурині Шевченко
намалює розвалений будинок Івана Мазепи, може, щоб все ж «засвітити світло» справжньої історії
гетьманства та патріотизму.
Разом
до Чигирина.
“Ну хоч глянем
на Чигирин, колись-то козачий…” Через
три століття на березі Тясмина під Замковою горою знову воскресли бордові дахи
козацької столиці та офіційною резиденцією правобережних гетьманів: Богдана
Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка.
Серед
крислатих та високих осокорів уквітчане ніжним цвітом калини дворище здавалося ще пишнішим та
величнішим. Розкішний білий гетьманський
будинок. Барокові прикраси. Півкола вікон. Дух дерева. Тут немає поспіху, але й
не відчувається пустки. Зовсім по-іншому
починаєш розуміти козацьку добу, і щось незрозуміле та дивне трапляється з
тобою, коли торкаєшся булави, бунчука та шаблі.
Напевне, Шевченкові поталанило менше, бо все,
що застав – це голі глинясті схили
Замкової гори та пробиту у скелястих породах криницю з живлющою водою. Скільки
раз оспівував у Петербурзі козацьку могутність, а її й слід пропав. З болем
тоді написав:
Гетьмани,
гетьмани, якби-то ви встали,
Встали,
подивились на той Чигирин,
Що
ви будували, де ви панували!
Заплакали
б тяжко, бо ви не пізнали
Козацької
слави убогих руїн…
Чигирине,
Чигирине, мій друже єдиний,
Проспав
єси степи, ліси
І
всю Україну…
Тоді, може,
вперше Шевченко з докором звернеться до земляка-Хмельницького:
Ой
Богдане! Нерозумний сину!
Подивись
тепер на матір, на свою Вкраїну…
Хоча й
розумів, що той першим сформулював ідею автономної української території, що з
Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств створив незалежну козацьку
державу. «Чигирин із суботівського шляху», «Богданові руїни в Суботові» - стали для Шевченка страшним відкриттям: занехаяне
найсвятіше, що має людина, - душу. Вона, як Іллінська церква у Суботові,
перетворена у «церков-домовину». ЇЇ
руйнують заздрість, багатство, влада, слава.
І лише коли прийде усвідомлення цього - “церков-домовина розвалиться… і
з під неї встане Україна”:
І
розвіє тьму неволі,
Світ
правди засвітить,
І
помоляться на волі
Невольничі
діти !..
А
там недалеко й Холодний Яр.
У Петербурзі було багато українців, що любили
свій край, але Шевченко чи не перший почав будити національну пам’ять і національну свідомість. Він вірив у
долю України, малюючи Чутівські узлісся та урочища, «Мотрин монастир».
“І повіє огонь
новий з Холодного Яру”, тоді Тарас Шевченко
напророкував новий Холодний Яр - Холодноярську козацьку республіку.
Дивно, але у тому Чорному лісі відчуваєш, як наповнюєшся
силою духу волі серед могутніх козацьких дубів, що кронами дістають неба. Мабуть,
у тому духові волі загадка величезного впливу “Кобзаря”:
Лежить
попіл на розпутті, а в попелі тліє
Іскра
огню великого.
Тліє,
не вгасає, жде підпалу, як той месник,
Часу
дожидає…
Тут можна
вчитися патріотизму. Така місцина. Тут просвітлюється душа. Може, цей ліс – порятунок євшан-зілля?
Їдучи
запорізькими степами.
“… читаю Історію
України. Стою, замираю…”. Хортиця була
суворою. Холодний вітер шмагав по обличчі. Здавалося, хмаровиння назавжди
заховало ясне світило на острові сонячного бога Хорса. Дід-Дніпро сірів і
підіймав дужі хвилі, що раз-по-раз
розбивалися об скелясті валуни.
Ми йдемо в
сучасну Запорізьку Січ. Частокіл та башти, брама. І довгоочікуваний затишок. Коло
козацьких глиняних та дерев’яних куренів, гармати, оселя кошового… А посередині – величезна дерев’яна церква
Покрови. Тут світло й висота, і дух дубів.
Чи порадів би
Шевченко відродженню українського духу у зрусифікованому місті?
Він також
побував на Хортиці, скільки раз ним змальованій. Побував і… розчарувався. Місце
вишколу козацтва за якесь століття перетворилося на город, часто зарослий
бур’яном.
«Краєвид з
кам’яними бабами» - єдина замальовка. Змальовувати не було що:
Нехай
же серце плаче, просить
Святої
правди на землі…
На
Полтавщині.
Полтава завжди
величава. Осяяна сонцем та квітниками. Закохана у театр.
Люблю посидіти
на лавці у дворищі Котляревського, заплетеному у мальви, чорнобривці, соняхи,
дзвоники та купу інших квітів, дивитися на золоті бані барокового собору, а
потім пройтися до криниці. Здається, маленький український райочок. Тут
починаєш вірити у надзвичайну місію української нації.
А коли повернути
до «Білої Альтанки», на іншій горі, немов у зеленому вінку, відкриються бані загадкового
Полтавського монастиря.
Ми
віруєм твоїй силі і духу живому.
Встане
правда! Встане воля!
Шевченко не
випадково малює Хрестовоздвиженський
монастир, його будівництво тривало протягом всього правління Івана Мазепи. Тут
він прийняв булаву на гетьманство, тут був його військовий штаб та
штаб-квартира шведського короля Карла ХІІ, тут гетьман мріяв і молився про
майбутню незалежну державу. У сьогоденні Шевченко не бачить людини чину,
людська душа загубила “Божі заповіді”. Може, це була ностальгія за добою справжнього
державного розквіту? Ні, це був приклад:
Не
минайте ані титли, ніже тії коми,
Все
розберіть… Та й спитайте
Тойді
себе: що ми?
А
коли побуваєш в Переяславі…
То було
найзагадковіше, навіть магнетичне, місто. Скільки днів стояла спека, і раптом
пішов рясний тихий дощ. Здавалося, місто хотіло заховати від нас свою таємницю.
Випадково натикнулися на колегіум – та й відкрили для себе Сковороду. А потім
стояли на дворищі й любувалися химерною вишуканістю Мазепинської церкви. Місто
«кінця-початку». Місто кардинальних змін Переяславської ради. Місто «Заповіту».
Хмельницький, Сковорода, Мазепа, Шевченко – кожен саме тут відкривав істини, що
ставали орієнтирами життя.
У Переяславі,
гуляючи поміж дерев музею архітектури та побуту, якось по-особливому починаєш розуміти історію.
Для Шевченка – це був час переосмислення державницької політики двох великих гетьманів.
«Церква Покрови у Переяславі» – наслідки військової політики Хмельницького, де
хатина-Україна із забитими вікнами та у болоті зі свинями. А «Вознесенський
собор у Переяславі» - добра слава духовної політики Мазепи.
Встань
же, Боже, суди землю
І
судей лукавих.
На
всім світі твоя правда.
І
воля, і слава.
Духовність,
правда, воля, віра, мир творять славу міцної незалежної держави. Все інше–
тлін. І це має зрозуміти наше покоління.
І
забудеться срамотня
Давняя
година,
І
оживе добра слава,
Слава
України…
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Жінка Шевченкової душі…
(Замальовка)
Яка вона – жінка Шевченкової душі? Стривожена, ображена,
зацькована, зневажена, сильна чи ніжна? Її шлях повен трагічності й надії.
Це шлях Шевченкової матері, сестер
Катерини, Ярини, Марії, сусідської дівчини Оксани, недарма саме ці імена
маячать у творах.
Написано сотні досліджень, де обґрунтовано кожен
епітет, кожне порівняння, та чи можна знайти чітку відповідь: яка вона… Знаю
лише, що залишилася вона незбагненною таємницею, яку можна спробувати пізнавати
лише серцем, читаючи твори.
Жінка
щира.
Такою є вона у баладах «Причина», «Тополя». Одинока
билина, всім чужа й незрозуміла. Вітер виє, завиває, гне до долу, а вона прагне
не погубити свою чисту душу: залишитися вірною й не спокуситися розкішшю.
… О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила… («Причинна).
Щирість у Шевченка багатолика: це і вірність, і
саможертовність.
Саме про таку щирість поеми «Мар’яна-черниця» та «Невольник». За Шевченком, істинне почуття не може
загубитися. Ні турецька неволя, ні каліцтво не знищать вірності, якщо вона
існує: Ярина п’ять років чекала Степана, молилася, щоб повернувся, а потім…
зібралась у черниці. Він повернувся сліпим, немічним кобзарем. Але коли любиш,
пройдеш усі випробування.
Жінка
беззахисна.
У поемі «Катерина» автор зображує хуртовину людського холоду, байдужості,
нерозуміння, що замітає всі дороги, збиває зі шляху. Її осудили люди, зреклися
батьки, вигнавши з хати, та Катря, слабка й розгублена жінка, йде, шкандибає,
ледве волочить ноги, смутна й невесела все ж іде, доки вірить, що знайде захист і підтримку, що стане щасливою. Вона
щиро кохала, і те почуття не збивало її зі шляху. Чи могла вона думати про
людську нещирість, про зрадливість душі?
Де ж ті люди, де ж ті добрі,
Що серце збиралось з ними жити,
Їх любити… («Катерина»).
Розчарування – це межа терпіння, сили волі й віри.
Катерина просто переступила свою межу.
Покинутими, одинокими є й героїні поеми «Слепая».
Молоду дівчину, мов безпритульну собаку, прогнали з панського двору. Зганьблена,
осміяна пішла вона світ заочі. Тини й тополі були свідками її поневірянь, а
донька Оксана стала щастям. Співала і
вірила… людям. Може, тому що була Сліпа і не бачила жорстокості та підступності
цього людського, злом отруєного світу. Самотою покарала сама ж себе за свою
сліпу довіру, бо не знала, залишаючи доньку батькові-паничу, що той загубить невинну душу?
Одинокою, розхристаною й простоволосою зображена жінка
у поемі «Сова». Вона ходила селом і співала своїх страшних пісень, вила Совою,
а «добрі» люди проганяли і лаяли, бо, напевне, забули, як колись не пожаліли
її, вдову, й забрали у солдати її єдину дитину – її втіху й радість, її
гордість і щастя. День і ніч працювала, молилася, щоб її «письменний і вродливий»
син мав долю, не випросила. Підкралося лихо. Надії розвіяв вітер. А син так і
не повернувся. Тоді життя втратило сенс.
Жінка
саможертовна.
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим… («У нашім раї на землі…»).
Коли читаєш поеми Шевченка, здається, що той тяжкий
шлях жінки з поеми в поему є дорогою до порятунку. Такою ж, як Катерина,
беззахисною і покинутою є героїня поеми «Наймичка» - «невсипуща» Ганна. Її
сильна любов до дитини не дає їй збитися зі шляху, а заставляє забути про себе
саму: стати наймичкою і порятувати дитину. Вона, долаючи всі випробування долі,
спокутує свій гріх, зупиняючи цим самим коловорот зла.
Жінка
милосердна.
Поламана, зганьблена доля героїні з поеми «Відьма» просто
вражає: здається, забрано все, що потрібно у цьому світі людині – родину,
дітей, житло. Скитання стають її долею. Але ця тендітна добра жінка знайшла у
собі сили простити найлютішого ворога. У творі звучить християнська ідея
всепрощення, так близька Шевченку, тому й лікує, допомагає, а не проклинає вона
того пана, що колись зруйнував її життя.
Жінка
свята.
Саме такою постає вона у поемі «Марія». Це беззахисна,
добра жінка, «квіт рожевий», що народжує Спасителя, підтримує його діяння, тому
її світ гармонійний, зворушливий і осяяний. Та в найскладніший час, розп’яття
сина, саме ця «кротка» й змучена жінка не втрачає надію, згуртовує учнів Ісуса,
продовжує Синову справу і стає «всесвятою» заступницею всіх знедолених. У
любові до ближнього знаходить вона своє призначення.
Чи є ще хто з поетів, хто так ревно став в оборону
жінок, їх права на повне, щасливе життя. Найвищу, найчистішу красу світу
Шевченко бачив у жінці – берегині людського роду, але у тому суспільстві були вони
частіш черницями, сліпими, совами, наймичками, відьмами, та не мали змоги бути
жінками.
Моя ж це мати і сестра,
Моя це Відьма, щоб ви знали… («Відьма).
Для майбутніх поколінь Шевченко малює зовсім інший
ідеал-жінки – захищеної, люблячої, ніжної, ласкавої, осяяної, щасливої.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
МОНОЛОГ ДОЛІ,
ЩО ВМІЛА БУТИ СИЛЬНОЮ
( або сповідь
втомленої душі абеткою )
Ми не лукавили з тобою,
ми просто йшли…
Т. Шевченко
Коли стала я академіком,
то нагадала, що колись була
хрещатим барвінком, який мати
разом із своїми піснями-переливами вплітала у душу ще малого хлопчини, тоді ще
вірилося в рай і шукалося дива у вишневому садочку, у степу, тоді бачилися очі
неба сині і візерунками та квітками списувалась маленька книжечка, тоді
співалось, а не плакалось у бур’яні.
Коли
була я вікном батькової хати, малим, на чотири кружальця, то
відкривала калюжі, повні сонця і зір, повні щебету, дивилася на світ щасливо,
захоплено вбираючи по краплиночці його,
і не розуміла, що таке – неволя.
Тоді від діда чула я «про славу
козачу», чула слово «гайдамаки», через роки озветься воно до людей:
«Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля –
ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі…».
«Ґвалт і крик – у
боротьбі не чути співу, бо й кобзарі взялись за шаблі…»
Тоді була я ще дитиною, яка не
знала, що її доля – дорога.
Не нарікала я на Бога, будучи сиротою…
І не була єретиком,
руйнуючи старе, згораючи у вогні сумніву.
Живопис був моїм змістом життя, моїм злетом, моїм дивом, моїм
сонцем.
А «Заповіт» став моїм
усвідомленням: «Україна мені не байдужа. Україна, де «лани широкополі, і
Дніпро, і кручі» – це Я. Я – це Україна. Зміст має лише життя прожите для
інших».
Чигирин, Суботів, Батурин,
Київ, Умань, Сміла – то не міста, то скарбниці народного духу, недосяжні,
незрозумілі для чужинців, то історія -
«поема вольного народу».
Їй-Богу, тоді серце не знало спокою: «що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що
закуті?»
Й прагнуло знайти суть, поєднати минуле, сьогодення і
майбутнє – історію, рух вперед і поступ нових надій і сподівань.
Коли я стала Кобзарем на
розпутті століть, поколінь і уявлень, щоб відкрити малоросам Україну, коли, притулившись до холодних стін каземату,
згадувала своє життя, коли не зламав Кос-Арал, коли плакало серце, -
писалися рядки: «Караюсь, мучусь, але не каюсь…»
Лише десять років. Як багато це, коли хочеться жити,
«серцем жити і людей любити…»
Коли я була молитвою, то
просила у Бога волі, так мало її було відведено для мене…
« В неволі тяжко, хоча й волі,
сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось,
хоть на чужому, та на полі.»
Орська кріпость – степ безкрайній за Уралом, ніде дітись,
себе в собі не віднайти…
«І на гору високую виходжу, дивлюся,
і згадую Україну, і згадать боюся.
І там степи, і тут степи, та тут не такії,
руді, руді, аж червоні, а там голубії…»
Може, саме тут мені суджено
було стати тим, кого люди назвуть Пророком, поетом для епохи, що у час неволі вірив у
воскресіння нації, а, може, знав…
«Прозріте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.»
Це тут думи розіб’ють на стократ бідне моє,
повне надії серце, що звертатиметься до зорі – небесної ниточки між простором і
часом від серця до душі матінки-землі, діда-Дніпра, криниці-журавля. І тоді з
чужини лелекою летіла душа у свій рідний найкращий калиновий край, подивитись,
як цвітуть на Україні чорнобривці, що їх так любила саджати сестра Катря.
Посеред широкого німого і
похмурого степу, червоногарячого краю неба спинився час, і з’явилося таке
страшне слово – «самота».
Коли я була терном, то
впивалась у саме серце, бо заростали шляхи, що вели на Україну, а на папір
лягали рядки, звернені у майбутнє, до тих, справжніх:
«Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
в останню тяжкую минуту
за неї Господа моліть.»
Україна – край сили і натхнення, колись вона встане. «І розвіє
тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти…»
Тоді, напевне, і прийде усвідомлення,
що була я феноменом, з яким, якщо зустрінешся, то не зможеш забути
ніколи.
Як хрестика із зілля
біля божника.
Ціна моя ще не визначена, як нерозкритими залишаються
істини, хоч їм уже скільки століть. Все повторюється, а мудрості своєї немає.
Час, мов шаленна комета, залишає свій слід «розритої
могили», де Україна вже щось абстрактне і уже не щемливе, де сяє куплене за
гроші сонце, і віє у святих степах чужий вітер, де переосмислюється краса і
калічаться душі, він шукає нового покоління, що знатиме своє призначення, буде
собі і небом, і сонцем, не плаватиме за течією, співатиме не сумних пісень, а
героїчних, не любитиме пустих слів, не загубиться у лабіринтах вічності, а буде
справжнім.
Шлях вибирає кожен сам, ми – будівничі свого життя. Мій
був устелений трояндами і повен колючок, пройдений у муках, терпінні й надії, я
була принциповою, я не визнавала компромісу, не хотіла бути кумиром чи ідолом.
Щастя моє, мабуть, було в тому, щоб серед тисячі спокус,
випробувань і Голгоф залишитися людиною, не осоромитися.
Юдою стати досить легко, якщо не визначено шлях, немає
мети, якщо волочешся по світу «гнилою колодою».
Так важко інколи зберегти своє Я.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Тарас Шевченко. Земля безсмертного Тараса.
Черкащина!
Зелено-неповторна і славна.
Шумить Дніпро, нагадує
про вічне.
Скарбниця.
Моринці -
Божа краса.
Тепло у хаті і затишно.
Ще гудуть над вишнями хрущі.
І все – відкриття:
і двір, обплетений тином,
і клуня, і сад, і левада,
і каменюка, прадавня,
й широколисті лопухи у долині.
І ставок, і осока, і каченята.
І мудрий дід, що пахне землею.
Керелівка.
Гріє сонечко.
Дивний, безмежний, широкий світ,
підпирають небо стовпи.
Сонце крізь тумани.
Рай та й голі.
А потім сонце рай запалило,
запекло, почервоніло.
А він
малював і молився Богу.
І вірив
у рай.
Гарбузів яр,
левади та могили,
старі, козацькі, давні і прадавні
серед степу широкого.
З них ближче до неба, до Бога.
Тут сам у цілім світі.
Будище.
Тут немає волі.
Великій двір, і сад, і дуб столітній -
усе таке чуже.
Тут вперше розумієш суть неволі.
Дніпро,
тополі, блідий місяць –
все рідне, серцю дороге.
На жаль, у мріях чи у сні.
Холодний Яр –
урочище та й годі.
А скільки тут переказів, легенд!
Столітній дуб – він бачив час героїв,
він знає правду, і не всю красу.
Його руками обхопить несила,
його товариш – вітер-вередун.
У них обох якась таємна сила,
яка дає людині суть.
Мотронинський монастир
на славу багатий.
Тут понад усе цінували волю,
святили ножі гайдамаки.
Повернувся додому. Тепер уже не кріпак.
Повернувся додому, здавалось, здійснилася мрія.
Серед степу і міст, долин і гаїв –
пізнавав Батьківщину.
Чигирин –
Козацька столиця.
Нагадає про честь і свободу.
Колись
могутня Хмельницького вольниця.
Чигирин –
руйновище-руйновин,
бур’яном укрите.
Розкопали дідів святині,
в калюжах серце прогноїли.
Бо не знали, що скарби народу
починаються з висоти.
Суботів.
Малесеньке село.
Залишились Богданові руїни.
Скарби, скарби. Одне лише каміння.
Зруйновані козацькії хрести.
І лише прив’язана до неба
невидимою ниточкою
Богданова церква
знає правду.
А пташки знову летять
до Чути –
старого лісу поблизу Суботова,
щоб нагадати людям:
чиї вони сини.
Канів,
мальовничий і тихий.
Усміхнувся, як колись,
у дитинстві.
І нагадалося про рай.
Корсунь,
чарівні замальовки,
пісні в селянській оселі.
Дивно,
на його слова.
Черкаси.
Вільний і невільний.
Не можна жити в ріднім краї.
Дорога.
Назавжди.
На чужину.
Канів,
вольний і новий,
височить і нагадує нащадкам
про призначення.
Це дорога до генія.
Україна.
Мила і далека.
Пахне дитинством,
озивається зорею,
летить журавлями
тихо-тихо додому.
Душа.
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Немає коментарів:
Дописати коментар