Улас Самчук

20 лютого  -  111 років   від дня народження  Уласа Самчука,
прозаїка (16 томів прози та публіцистики: три десятка романів та повістей), публіциста (стаття "Нарід чи чернь"), журналіста, видавця  журналу «Українське слово», «Літаври» (40-ві, Київ),  редактора газети "Волинь" (Волинь), члена уряду УНР, , члена ОУН (Чехословаччина), засновника і голови МУР (Німеччина),члена ОУП "Слово" (Канада) . 


82 роки життя: 11 років війни, 15 років вигнання, 3 в’язниці і лише 14 років миру; 57 - на чужині.  

«Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і для своїх нащадків» ( ст. «Свідомо жити»).

“Вищим, незмінним і найсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина… Чи маємо Батьківщину ми? Маємо. Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це є основна причина тої розгубленості, в яку попало безліч синів… Бо хто має Батьківщину, хто її чує, любить, той має для чого жити…”

"Я вірю в те, що роблю. Вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю в приприйдешність мого великого народу", 1942

“ Я не тому письменник українського народу, що вмію писати, а тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо! Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного. Хочу бути літописцем українського  простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю… Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх дух не розвіявся і не затерся в часі і просторі.”

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Віртуальна  екскурсія музеєм У. Самчука

Гомер з Волині  /м. Рівно/

За трилогію “Волинь” 32-річний письменник номінований на  

Нобелівську премію в області літератури.  

   

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Перший роман про голод – роман-хроніка «Марія», написаний за кордоном, по слідах страшної катастрофи – голоду 1933 року. У. Самчук перший показав справжнє, страхітливе обличчя комунізму, змалював жахливі жахливі картини голодомору, що принесла радянська влада. 

« Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдущим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!... Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе! Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!...» 

Матеріали. Роман-хроніка  "Марія". 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Публіцистика / роздуми про.../

                                                  

"... Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже. 

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.", 1941

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------