Іван Микитенко

6 вересня   -  118  років  від дня народження   Івана  Микитенка, 
лікаря, політика, поета, прозаїка, публіциста (дорожні нариси), драматурга.

        

Рівне - селище, що   мало чим відрізнялося від інших, хіба що мало власний базар, пошту, три церкви, кілька млинів та олієнь.

На околиці села, біля ставка та греблі, що тепер звуться Микитенківськими,  стояла звичайна хата мірошника Кіндрата та Катерини Микитенків.

У родині цінувалася праця, ще змалечку привчали до неї батьки своїх чотирьох дітей - Ганну, Федосію, Грицька та Івана.

«Зараз дивуєшся, з яких глухих закутків нашої землі пробивалися у широкий світ таланти…» ( П. Загребельний )

Про своє жваве дитинство І. Микитенко напише у повісті «Дитинство Гавриїла Кириченка».

«Пригадую, що мені тоді сповнилося одинадцять, дванадцятий пішов. Таких років людина стає вже на свої ноги, починає жити власним розумом,…  людині доводиться виробляти свої погляди на життя». («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

Саме наполегливість малого Івана допомогла йому не розпорошити свій талант. Він мав виняткові здібності та прагнення навчатися. Ще з 10-ти років сам собі заробляв на підручники.

Двокласна міністерська школа у Рівному.

«Ну, я зовсім не хотів бути таким покірним телям. Я стояв за партою , як скеля, хоча в колінах проходило тремтіння й під шкірою горіла кров. Це було, безперечно, велике повстання духу.» («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

«Зараз ти герой, то гляди ж – роби так, щоб не заплямувати свого високого звання. Неси гордо й непохитно свій прапор. Припустимо доведеться витерпіти… наплювати. Ради ідеї … школярі терпіли, не скривившись… героям не потрібні оплески та хваління.» («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

1911 р. Херсонська військово-фельдшерська школа.

Політика закладу: дисципліна, а навчання – ґрунтовна освіта та практика у міському шпиталі.

«Весь довгий шлях навчання проходив самостійно, без будь-якої матеріальної підтримки з боку батьків.» ( І. Микитенко )

1914 р. – перша світова війна. Фронт вимагав медиків. Тому з 17 років Іван Микитенко знав, що таке  фронт, про це й остання героїчна драма «Як сходило сонце».

«Геройство – ось за що я тільки й міг полюбити людину.» («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

«Ворог скажено боронитиме свої останні твердині. Але ми мусимо взяти, ми їх візьмемо…» («Кадри»)

Після війни, завідуючи лікпунктом в Нечаївці, він бореться із тифом на Єлисаветградщині.

Тут, в Нечаївці, що знаходиться недалеко від Рівного та Бешбайраків, він створив драмгурток, був  актором і режисером п’єс М. Кропивницького та І. Тобілевича, чудово декламував, співав, грав на скрипці, писав п’єси для самодіяльного Нечаївського театру.

У 1920 році, коли автору було лише 23, Єлисаветградський професійний театр поставив п’єсу І. Микитенка «За краще майбутнє», пророкуючи йому майбутнє драматурга.

Його молодість – це доба кривавих війн, революцій, руїни, політичний інтриг, але й яскравого, часом бурхливого літературно-мистецького вияву. Час оптимістичної енергії, віри, героїзму й активності.

«Я вмію зневажати скрутне становище і нехтувати небезпеку.» («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

1922 р. Одеський медичний інститут.

Ще студентом в Одесі вступив до «ГАРТу». Відвідував літературні вечори, грав у студентському театрі, писав агітп’єси, інсценівки, захопився поезією, оспівуючи героїзм, потім писав прозу: фейлетони, нариси, оповідання, театральні рецензії.

У 1926 році з’явилася перша збірка «На сонячних гонах».    

1926 р. – переїжджає до Харкова та продовжує навчання у Харківському медичному інституті, і в цей же час займається підготовкою першого з’їзду пролетарських письменників України.  

Потім стає одним із керівників ВУСППу. Пише повісті «Антонів огонь», «Брати», «Вуркагани»; нариси і нотатки «Голуби миру» ( враження від поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини ); роман «Ранок».

Лікар, поет, прозаїк, журналіст – І. Микитенко  шукав своє місце у вирі подій. А знайшов, як і його земляки,  - у театрі.

«… в серці мені розцвітає справжнє велике полум’я. » («Дитинство Гавриїла Кириченка»)

Це була талановита людина, що зважилася піти далі – і створити власні п’єси. Захоплення переросло у професію.

«Я люблю театр. Люблю його пристрасною любов’ю… Я ніколи не міг ставитись до театру байдуже або сприймати його легко – як забавку, як розвагу. Для мене театр завжди був джерелом глибокої втіхи або таких самих страждань» ( 1937 р. ) 

Одна за одною з’являються п’єси: «Диктатура», «Світіть нам, зорі» ( «Кадри» ), «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Маруся Шурай», комедії: «Соло на флейті», «Дні юності», героїчна драма «Як сходило сонце».

Так починалася нова дорога драматурга, де буде успіх, сцени театрів України та Радянського Союзу, переклади різними мовами, слава, а потім доба Розстріляного Відродження (вбитий у 1937 р. НКВД), критика у зраді таланту, цькування, недооцінена творчість.

Він любив і розумів театр, відчував його з середини, не давав спокою своїм текстом, був провокатором. Першим показав новітні прояви кар’єризму, підлабузництва та пристосуванства. Не сприймав, коли «на світі немає нічого святого, не існує ніяких принципів і є тільки власна шкура» ( «Соло на флейті»).   

За творами І. Микитенка знято художні фільми "Кінець Чирви-Козиря", "Соло на флейті"

 «Микитенко завжди стояв у вирі того великого, що замислював і створював народ. Він розумів найбільші завдання доби і думкою, і серцем!»      ( Т. Масенко)

Це була людина своєї епохи – філософ і жорстокий аналітик, що завжди тримався певного вектора руху, який підказувало серце.

«А от я такий, що зношу, що завгодно. Я нічого не боюся…»(«Дитинство Гавриїла Кириченка»)

Мав щиру віру, що зможе стати захисником нового радянського життя. Тому роботу медпрацівника поєднував з активною громадською працею: лектор, пропагандист, завідувач літературною частиною Одеського драматичного українського театру, завідувач позашкільним підвідділом наросвіти у Харкові,  редактор журналу «Гарт», організатор створення дитячого будинку для сиріт Донбасу, член секретаріату Міжнародного бюро революційної літератури, організатор Міжнародної конференції революційних та пролетарських письменників, режисер власної комедії «Дні юності», представник делегації радянських письменників на антифашистських конгресах у Франції, Іспанії.

«Зараз я гортаю шість великих томів його книг, - писав земляк Терень Масенко, - і викликає подив, вражає і захоплює колосальна праця: за 15 років, лише за півтора десятиріччя, написано скільки повістей і оповідань, скільки яскравих і самобутніх п’єс для театру, віршів, статей, доповідей! І це – при величезній і повсякденній організаторській роботі. Воістину, то було горіння серця, безмежно щедрого і нестримного у праці для рідної культури, для великого народу.»    

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

! Використано матеріали Кіровоградського  краєзнавчого  музею.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------